Соціальний інтерес є найважливішою категорією, яка, за К. Марксом, “зцеплює” членів громадянського суспільства в силу того, що вона встановлює залежність між потребами соціального суб’єкта та можливостями їх задоволення через цілеспрямовану діяльність. Соціальний інтерес обумовлює мотивацію поведінки, сприяє її регулюванню через усвідомлення необхідності та можливостей задоволення актуалізованих потреб індивідом або соціальною групою. Прагнення досягнення соціального інтересу обумовлено станом залежності носія інтересу від гостроти актуалізованих потреб, які необхідно задовольнити. Необхідність їх задоволення вимагає від соціального суб’єкта пошуку засобів їх задоволення через активні дії. Зміст процесу обміну в системі виробничих відносин капіталістичного суспільства, за К. Марксом, визначає зміст природи соціального інтересу, яка є діалектичною, а в її основі лежить одночасно і протирічливість, і пошуки узгодження з іншими інтересами з метою задоволення потреб (як мета поведінки або діяльності). Реалізація соціального інтересу полягає в забезпеченні такого стану соціальних умов, при якому можливість задоволення потреб суб’єктів перетворюється на дійсність [100]. Соціальні інтереси забезпечують детермінацію цілей поведінки або діяльності. Перехід від інтересу до цілей поведінки знаменує перехід від реалізації інтересу до цілеспрямованої поведінки або діяльності. Основною якістю соціальних інтересів є їх опосередкованість. Оскільки економічні відносини проявляються передусім через представництво соціальних інтересів, характер їх взаємодії та спрямованість, тому вони є формою суспільних відносин. Соціальні суб’єкти, вступаючи у взаємодію, відтворюють певну стадію розвитку суспільних відносин, формують нові соціальні відносини, які реалізуються в різних сферах життєдіяльності суспільства.

Таким чином, мотивація соціально-економічної поведінки, в тому числі і протестної, залежить від рівня задоволеності потреб соціального суб’єкта, від сформованості його соціальних інтересів, які визначають зміст, мету та спрямованість поведінки; від соціально-економічного становища суб’єкта в суспільстві, від умов життєдіяльності, рівня свідомості, характеру розподілу праці тощо.

У мотивації соціальної поведінки людини чи соціальної групи відбиваються як її особисті інтереси й потреби, так і залежність від того соціального середовища, з яким вона пов’язана. Це зумовлює функціональний зміст мотивації, яка виконує передусім дві взаємопов’язані функції – спонукальну й спрямовуючу. Спонукальна функція – це внутрішній поштовх до певної дії чи поведінки. Спрямовуюча – це вибір напрямку дії, що пов’язаний з обґрунтуванням (для себе або для інших) необхідності саме цих конкретних дій чи саме цієї поведінки. Причина обумовлює узгодження певних потреб з певними ресурсами щодо їх задоволення. Вона є підставою певної поведінки, яка поєднує спонукальну і спрямовуючу функції мотивації. Якщо людина діє без урахування узгодженості своїх дій з цінностями та нормами суспільства, її поведінка не є соціальною, а мотиви такої людини – егоїстичні (егоцентричні) і найчастіше – асоціальні. Інша крайність – нескінченне обґрунтування необхідності певних вчинків, спроба залучити до мотивації своїх дій урахування всіх обставин, норм, обмежень вірогідних їх наслідків. Це обмежує, послаблює вольові імпульси або взагалі призводить до їх згасання. В цьому разі мотиви діяльності перетворюються на мотиви бездіяльності. Побоювання відповідальності, страх перед небезпечними наслідками певних дій і вчинків спрямовують мотивацію поведінки на самовиправдовування бездіяльності її суб’єкта. Таким чином, гіпертрофія спонукальної функції мотиву виявляє егоїзм певної категорії людей, призводить до знецінення моральних норм і різноманітних деструктивних соціальних наслідків, а гіпертрофія спрямовуючої функції обумовлює соціальну пасивність, безініціативність тощо. Лише органічне пов’язання спонукальної та спрямовуючої функцій мотивації поведінки робить її дієвою і ефективною.

Чим вище рівень культури людини, тим більше мотивування нею своїх дій узгоджується з цінностями і нормами суспільства або групи, з якими вона себе ідентифікує. Але така залежність існує не завжди. Більшою мірою вона відповідає усталеному ритму суспільного життя, “нормальному” його протіканню. За умов коли суспільний лад радикально порушується, трансформується, коли усталені норми і цінності входять у суперечність із сутністю соціально-економічних і політичних змін, а нові норми і цінності ще не сформувалися, соціально-нормативна регуляція людської поведінки і її вплив на мотивацію втрачають своє значення, свій сенс і їх вплив на структуру мотивів. Їх спрямованість і зміст не можна вважати позитивними і цільними. Саме за таких умов людська поведінка і її мотиви досить часто набувають інноваційного творчого характеру, який не зразу і не завжди визначається таким і який потребує певного, нерідко тривалого часу, щоб стати визнаним і набути ціннісно-нормативного статусу. Передусім це стосується протестної поведінки та її мотивів, що має місце у сфері праці.

Вище вже говорилося про те, що протестна поведінка є проявом відносини взаємної протидії між найманими працівниками та роботодавцями щодо факторів, умов і причин, які обумовлюють незадовільний соціально-економічний стан індивіда або соціальної групи. Оскільки протестна поведінка є активною формою впливу найманих працівників на інтереси роботодавця заради захисту своїх інтересів, прав і гарантій, то протест як протидія на недотримання прав працюючих, на недосконалість соціально-трудових відносин, як правило, має адресний характер. Мотиви протестної поведінки можуть варіюватися, набувати того чи іншого змісту, проте їх сукупність має спільне значення – невдоволеність її носія певними соціальними, економічними, політичними, організаційними умовами або принциповими позиціями інших людей (або соціальних груп), яке реалізується в намірах зміни ситуації. У кожному конкретному випадку цей узагальнений мотив протесту варіюється, набуває того чи іншого значення і змісту, що дозволяє типологізувати його за різними ознаками.

У соціології та соціальній психології існує кілька типологізацій мотивів діяльності або поведінки особистості, що стосуються і протестної поведінки. З точки зору предметного протесту (сфери), в якому відбувається діяльність людини, мотиви можуть бути соціальними, економічними, політичними, морально-етичними, релігійними тощо. Відповідно до цього і мотиви протестної поведінки також можуть набувати того чи іншого “сферного” забарвлення у відповідності з тим, в якій галузі суспільного життя відбувається соціальний протест.

Дослідження мотивів поведінки сприяє розкриттю об’єктивних причин соціальних явищ, дозволяє вірно визначати і впливати на соціальні процеси. Їх виявлення та оцінка утруднюються тим, що мотиви часто приховуються суб’єк­тами дії або їх справжнє значення не до кінця усвідомлюється індивідами.

Серед науковців набули поширення і здобули практичну значимість типології мотивів за ознакою мети або спрямованості дій особистості. З цього приводу в працях західних соціологів у різний час були запропоновані типології за рівнем потреби в домінуванні, за мірою прагнення до престижу, за характером ставлення особистості до оточуючого середовища [69, 103].

Дослідження проблем протестної поведінки працівників промисловості є неможливим без узагальнення прийнятних мотиваційних концепцій соціальної поведінки (потребнісні підходи А. Маслоу, Г. Мюррея, К. Алдерфера; робіт Х. Хеккхаузена, С. Москвічова), саме їх можливо адаптувати та використати при типологізації мотивів протестної поведінки [104, 95, 69, 73, 103, 72].

Виходячи з узагальнення теоретичних підходів, результатів проведених наукових досліджень, мотиви протестної поведінки, на думку автора дисерта­ційної роботи, можна визначити та типологізувати на чотирма напрямами. Основними з них є: 1) мотиви досягнення, самодостатності; 2) мотиви запобігання; 3) мотиви солідаризації; 4) мотиви особистісного самовираження.

Мотиви досягнення, самодостатності найбільш поширені, значимі та впливові. Вони уособлюють поєднання таких мотивів, як збереження та досягнення, і забезпечують реалізацію потреби соціального суб’єкта (індивіда) у людській гідності, досягненні успіху, встановленні справедливості тощо. Ці мотиви найвищою мірою пов’язані з активністю особистості або групи, бо саме досягнення, що означає просування вгору, потребує енергії і зусиль, розкриття внутрішніх потенцій. Мотиви досягнення та самодостатності можуть бути реалізовані через соціальні установки на те, що 1) тільки протестом, рішучими діями можна досягти поліпшення свого становища; 2) у прагненні примусити певні органи, структури, роботодавця рахуватися з інтересами працівників; 3) у відчутті себе людиною, здатною відстоювати свої права, людську гідність, соціальну справедливість.

Мотиви запобігання мають негативний зміст, оскільки спрямовують людину не на досягнення результату щодо зміни соціальних умов, а орієнтують її на уникнення активних форм поведінки. Запобігання стосується як реально існуючої, так і очікуваної, вірогідної загрози, яку необхідно упередити, і скоріше має індивідуально-емоційну забарвленість. Мотиви запобігання реалізуються у відчутті соціальним суб’єктом безвиході, відчаю, розпачу і є проявом біологізованого начала в людині.

Наступний напрям типологізації мотивів протестної поведінки працюючих утворює синтез мотивів аффіліації та єднання. Мотив аффіліації як мотив налагодження приємних для людини або необхідних для неї зв’язків з іншими має соціально-комунікаційну природу і виникає з приводу тих дій, які потребують спілкування, взаємовідносин. Кожен з нас прагне до дружби, кохання, родичання, братства як у житті в цілому, так і в певних ситуаціях.

Мотив єднання близький до мотиву аффіліації, але на відміну від останнього має інструментальний, допоміжний характер, оскільки консолідація людей тут виступає як спосіб, а не мета.

Мотиви аффіліації та єднання мають єдину внутрішню основу, тому їх пропонується об’єднати в мотиви солідаризації (як синтез цих мотивів), які реалізуються у 1) бажанні соціальних суб’єктів примкнути до більшості; 2) готовності слідувати закликам політичних партій, рухів; 3) закликах профспілок до участі в акціях протесту. Останній мотив свідчить також про прагнення протестуючих діяти для досягнення інтересів у відповідності з соціальними нормами.

Мотиви особистого самовираження, самовдоволення реалізуються у прагненні соціального суб’єкта 1) заявити про себе як про ініціатора (лідера) протестної акції; 2) просто бажанням протестувати (як реалізація властивостей особистого характеру).

В основі запропонованих мотивів лежать як первинні потреби – мотиви запобігання, особистісного самовираження, так і мета потреби зростання, які обумовлюють мотиви солідаризації, досягнення та самодостатності. Сукупність запропонованих мотивів протестної поведінки відтворює об’єктивний і суб’єктивний зміст мотивації соціально-економічної поведінки.

Окремої уваги потребують мотиви неучасті в протестних акціях. Основними серед них є: 1) неефективність протестних акцій; 2) відсутність солідаризованого середовища; 3) терплячість і адаптованість до соціально-економічних умов, які не влаштовують соціального суб’єкта, призводячи до негативних фрустраційних наслідків; 4) побоювання негативних наслідків протестів, уникнення активних стратегій поведінки; 5) неприйняття конфліктних і протестних способів поведінки в реалізації життєвих стратегій.

Зазначені типи мотивів мають ті чи інші модифікації, зокрема такі, що характеризують притаманні протестній поведінці мотиви. Життєздатність запропонованої типологізації та її практичну апробацію підтверджено результатами емпіричного дослідження.

Положення концепцій гуманістичних і когнітивних теорій доцільно застосувати при аналізі механізму мотивації протестної поведінки соціальних суб’єктів у соціально-трудовій сфері при аналізі та інтерпретації емпіричних матеріалів.

Висновки

Серед проаналізованих теоретичних підходів, в яких міститься інтерпретація поняття соціального протесту, найбільш прийнятним до тематики дисертаційного дослідження є конфліктологічна парадигма (позиції К. Маркса, Р. Дарендорфа, Л. Козера, Й. Галтунга, С. Ліпсета, Л. Крісберга).

Конфліктологічна парадигма пояснює значення соціальних конфліктів і протестів у контексті саморозвитку соціуму, диференціації функцій і статусів його елементів як єдиної системи, а також через урахування особливостей конфліктної ситуації. Вона передбачає наявність, виявлення та розв’язання соціальних протиріч між різними соціальними суб’єктами, містить аналіз витоків, умов, причин конфліктної ситуації, розкриває механізми діагностики, перебігу, розв’язання та попередження соціальних конфліктів і протестів, що робить можливим застосування її основних положень до аналізу соціальної конфліктності в різних сферах життєдіяльності українського суспільства, в тому числі і соціально-трудовій.

У межах соціально-психологічного напряму дослідження соціальних конфліктів найбільш прийнятними для аналізу соціальних протестів у системі соціально-трудових відносин українського суспільства є мотиваційний підхід (концепція відносної депривації Л. Берковиця), який передбачає діалектичну єдність об’єктивного та суб’єктивного і знаходить прояв у конкретній конфліктній ситуації. Серед існуючих підходів до мотивації поведінки, зокрема протестної, найбільш адекватно підходять до теми дисертаційного дослідження теоретичні положення авторів гуманістичного напряму (К. Хорні, К. Роджерса, В. Франкла та ін.), які пояснюють мотивованість протестних дій соціального суб’єкта як природну реакцію на обмеження його прав, свобод, інтересів, гарантій тощо. На особистісному рівні реалізації протестної поведінки адекватною виступає теорія функціональної системи П.К. Анохіна.

Застосування цієї теорії до механізму мотивації протестної поведінки індивіда стає цілком можливим через визначення взаємозв’язку та взаємозалежності структурних елементів функціональної системи протестної поведінки і конструювання процесів, які формуються стосовно конкретної ситуації і призводять до корисного для індивіда результату.

Використання цього підходу до побудови функціональної системи протестної поведінки людини обумовлює конструювання такої її моделі:

Ситуація (комплекс об’єктивних і суб’єктивних чинників, умов, що формують домінуючу мотивацію) ® реагування соціального суб’єкта ® вибір протестного типу поведінки як оптимального для даної ситуації ® моделювання реалізації та наслідків дій ® реалізація протестних акцій (напрямки, варіанти, способи дій) ® оцінка результативності протестних дій, їх ефективності ® корекція поведінки.

У розділі міститься теоретична експлікація основних понять дисертаційного дослідження: соціальний конфлікт, соціальний протест, протестна поведінка, а також їх змістовне співвідношення.

Соціальний протест є протидією одних соціальних суб’єктів (осіб, соціальних груп) у відповідь на дії, заходи або наміри інших, що утискають чи дискримінують їх соціально-економічні, політичні, культурні, етнічні інтереси і права. Соціальний протест є складовою, активною стадією соціального конфлікту, що виражається у відвертому протистоянні, зіткненні усвідомлених соціальних інтересів і реалізується у протестній поведінці тих, кого дискримінують.

З’ясовано відмінності між поняттями “соціальний конфлікт” і “соціальний протест”: перше з них є більш широким поняттям, уособлює відносини протиборних сторін, де мають місце як дія, так і протидія, друге, більш вузьке поняття має значення тільки протидії, відповідної реакції на дискримінацію прав, інтересів тощо.

Розкрито особливості змісту, співвідношення між поняттями “соціальний протест” і “протестна поведінка”. На відміну від соціального протесту протестна поведінка виступає соціально-особистісною, суб’єктивною формою протестної “діяльності”. Вона (форма) відбиває не лише стратегію, “лінію” цієї цілісної діяльності, а і її внутрішні суб’єктивні чинники – ідеологію, психологію людини, світоглядні установки, преференції, очікування, соціальне самопочуття особистості. Отже, якщо соціальний протест – зовнішньо подійне явище, то протестна поведінка інтегрує в собі і зовнішні дії, і внутрішні, суб’єктивні її механізми. Якщо соціальний протест вичерпує себе в акціях реальних протидій, то протестна поведінка не обов’язково проявляється безпосередньо у таких акціях – вона може мати потенційний, прихований вигляд, може “затухати” на певний час, що не позбавляє її різкого спалаху за певних умов чи ситуацій, тобто носити перманентний характер: то активізується в реальних протестних діях або акціях, то переходить у протестні настрої невдоволення, підтримуючи високий фон соціальної напруженості у суспільстві.

Протестна поведінка як поведінкове формоутворення є більш тонкою і варіативною в плані людських проявів особливо в періоди масового безробіття. Вона має перманентний, дискретний, короткочасний, нестабільний характер.

Визначено інституціональний механізм легітимізації протестної поведінки в українському суспільстві, зокрема в трудовій сфері. Він обумовлюється існуванням законів України, які дозволяють проведення страйків, а також розвиненістю соціальних інститутів суспільства, які призвані захищати соціальні, економічні, трудові права громадян України.

На основі аналізу сучасних підходів до виявлення причин соціально-трудових конфліктів і протестів автором запропоновано власну систематизацію причин соціальної конфліктності в трудовій сфері. Вона складається з комплексу об’єктивних і суб’єктивних причин. Об’єктивними причинами соціально-трудових конфліктів і протестної поведінки працюючих виступає сукупність причин економічного, правового, соціального, трудового, організаційно-виробничого та управлінського характеру. Суб’єктивними причинами соціально-трудових конфліктів є сукупність особистісних, індивідуально-психологічних або характерологічних внутрішніх чинників, що посилюють вплив об’єктивних умов чи ситуацій або спонукають людей до конфліктної взаємодії, інколи за відсутністю реальних глибоких об’єктивних причин для цього. Вони складаються з двох основних груп: особистісні та соціально-психологічні. Перші висвітлюють особистісні характеристики конфліктних відносин. Другі обумовлюються особливостями міжособистісної та міжгрупової взаємодії.

Об’єктивні та суб’єктивні причини соціально-трудових конфліктів і протестної поведінки працюючих мають безпосередній зв’язок з її внутрішньою мотивацією. Вона залежить від рівня задоволеності потреб соціального суб’єкта, від сформованості його соціальних інтересів, які визначають зміст, мету та спрямованість поведінки, від соціально-економічного та соціально-статусного становища суб’єкта в суспільстві, від умов життєдіяльності, рівня свідомості, світоглядних і ціннісних орієнтирів тощо.

В основі типологізації мотивів протестної поведінки було покладено узагальнення прийнятних мотиваційних концепцій соціальної поведінки (потребнісні підходи А. Маслоу, Г. Мюррея, К. Алдерфера, робіт Х. Хеккхаузена). Структура мотивів протестної поведінки складається з: 1) мотивів самодостатності; 2) мотивів відчаю і запобігання; 3) мотивів солідаризації; 4) мотивів особистісного самовдоволення.

Також визначено мотиви неучасті в акціях протесту. Основними серед них є: 1) мотив зневіри в ефективності протестних дій; 2) мотив страху, побоювання негативних наслідків від участі у протестних акціях; 3) мотив десолідаризованості, роз’єднаності, відсутності лідера; 4) мотив заперечення, неприйняття, протестних форм і методів поведінки на користь примирних; 5) мотив пасивної терплячості.